Все для педагога
Меню сайту
Категорії розділу
Сьогодні [0]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 229
Статистика
статистика PR-CY.ru
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

2.2. Розвиток психологічної думки в Україні наприкінці XVIII — на початку XX ст.



Іван Петрович Котляревський (1769 - 1838) — український письменник — визначив мотиви діяльності педагога: "доходити , до розуму і серця своїх привілейованих побратимів, щоб ви­кресати з цього глухого оточення іскри співчуття до народу". Котляревський закликав педагогів гуманно ставитися до дітей, розвивати в них природні здібності.

Михайло Олександрович Максимович (1804 - 1873) — український природознавець, філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик. У промові перед входженням на поса­ду ректора Київського університету св. Володимира (1834) М.Максимович виклав своє розуміння людської душі. Людину піднесено над усіма земними істотами завдяки її розумній і безсмертній душі, що відрізняє її від тварин, як небо від землі, адже у тварин душа жива — чуттєва, а в людини самим Богом натхненна, вона є сам образ Божий. Тому, зазначав М.Макси­мович, душа наша успадкувала й вільну творчу діяльність. Людська душа з необхідністю потребує виражати себе, виявляти своє внутрішнє життя.

На думку М.Максимовича, душа людська наділена трьо­ма основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя. По-перше, — в образах, що мають просторове визна­чення. По-друге, — у звуках, якими володіє муза. По-третє, — у слові — найповнішому і найближчому душі способі вира­ження, який долає обмеженість образу й звука, зливаючи їх у цілісність.

М.Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як неповторного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних рис людини.

Микола Васильович Гоголь (1809 - 1852) — видатний ук­раїнський мислитель, письменник. М.Гоголю належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі. Коли знайдеш цей ключ до власної душі, тоді зможеш відкривати ним усі душі. Ці глибокі думки М.Гоголя надзвичайно важливі для вчителів, вихователів і в наш час.

У творах і листах М.Гоголя є тонкі спостереження і само­спостереження, які мають значення для дитячої психології. Наприклад, у листі до матері від 3 жовтня 1833 р. він описав стан егоцентризму у своєму дитинстві: "Я пам'ятаю: я нічого у дитинстві сильно не почував, я дивився на все, як на речі, створені для того, щоб догоджати мені. Нічого особливого не любив, виключаючи тільки Вас..."

Тарас Григорович Шевченко (1814 - 1861) — духовний батько українського народу, мислитель, поет, художник. Психолого-педагогічна спадщина Т.Шевченка містить цінні дум­ки щодо потреб всебічного розвитку дитини, проблем до­шкільного виховання, позашкільної освіти, самовиховання. Т.Шевченко вважав, що освіта є суттєвим чинником поступу і культури народу, що повинна бути національною. Важливе значення у навчанні, на думку Т.Шевченка, має історія як національно-виховний засіб. Вона покликана виховувати в учнів любов до України, має скеровувати народ на боротьбу за визволення. Т.Шевченко порушував у своїй творчості й проблеми естетичного виховання, релігійних засад виховання, розвитку сили волі, почуттів людини.

Ці та інші ідеї Т.Шевченка ще не повністю досліджені пе­дагогами і психологами. За словами С.Васильченка, "ще не сказано останнього слова" про Т.Шевченка. Це стосується і психологічних поглядів національного генія.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824 - 1870) — україн­ський і російський педагог та психолог, основоположник педагогічної психології в Україні і в Росії. У праці "Людина як предмет виховання" підкреслював, що педагогіка може розробити план виховання цілісної особистості, тільки спи­раючись на весь комплекс наук про людину, серед яких центральною є психологія.

К.Ушинський у своїх поглядах виходив з ідеї народності виховуючого навчання спрямованого на всебічний розвиток і вдосконалення особистості. Він обґрунтував моральний сенс звичок, які відрізняються від простих навичок ("добрі звички є моральним капіталом, закладеним людиною у свою нервову систему").

За К.Ушинським, моральна детермінація, яка закладається суспільними основами життя народу, виступає як найважли­віший фактор побудови специфічно людського рівня психічної діяльності особистості. Моральні звички, за К. Ушинським, є основою повноцінних форм розвитку особистості. К. Ушин­ський обґрунтував важливість і необхідність вивчення розвитку психіки в різних вікових періодах людини для розв'язання проблем дидактики, побудови навчального процесу й орга­нізації виховних впливів на підростаючу особистість. Він довів необхідність вивчення близьких мов (російської, української, білоруської тощо) з розведенням у часі, оскільки одночасне їх вивчення на початкових етапах оволодіння мовами призводить до небажаних результатів.

Оригінальною є думка К.Ушинського про роль гри у роз­витку підростаючої особистості. В грі дитина живе, гра за­лишає глибокий слід у душу людини, гра дає змогу дитині пізнати дійсність, зазначав К.Ушинський. Обстоював права жінок на всебічну освіту, високий культурний розвиток та підносив роль жінки-матері як виховательки дітей.

Памфіл Данилович Юркевич (1826 - 1874) — український мислитель. Викладач Київської духовної академії. Від 1861 р.

очолював кафедру філософії в Московському університеті, де читав курс з історії філософії, логіки, психології, педаго­гіки. У психологічних працях П.Юркевича "Серце та його зна­чення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Науки про людський дух", "Мова філософів та психологів" та ін. розвинуто ідею індивідуальності людської особистості.

Дослідник спадщини П.Юркевича В.А.Роменець зазначає, що П.Юркевич відстоював необхідність протиставлення різ­них рівнів душі, знайшовши їй теологічне обґрунтування у Святому Письмі. Він дотримувався теологічного погляду на сенс цілісності людської істоти. Органом, що забезпечує ціліс­ність, бо має подвійну тілесну і духовну природу, на думку П.Юркевича, є серце. Воно виступає як джерело емоційного життя людини і репрезентує глибинні рушійні сили поведінки. Воно безпосередньо пов'язане з мотивацією дії і визначає її. Дія і серце в їхньому зв'язку визначаються саме як вчинок.

П.Юркевичу належать цінні думки, що стосуються розвитку психіки дітей. Наприклад, він вважав, що в дитини яскраво проявляється зв'язок пізнавальної сфери з емоційною і вольо­вою. Проте цей зв'язок не є неоднозначним і тому дитина часто спочатку діє, а потім розуміє. Розуміння у дітей породжується діями. Досі актуальними лишаються ідеї П.Юркевича про особливості мислення вчителя і учнів.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834 - 1908) — ук­раїнський історик, мислитель висловив чимало оригінальних думок про національне самопізнання, національне виховання, самобутність тощо.

Олександр Опанасович Потебня (1835 - 1891) — український філолог, засновник психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві, вчений з широким творчим діапазоном. У 1863 -1874 pp. — доцент кафедри російської словесності Харківсько­го університету. Значним внеском у мовознавство стала доктор­ська дисертація О.Потебні "Із записок з російської граматики" (1874).

В особі О.Потебні органічно поєднувалися риси вченого-теоретика і популярного викладача, лекції якого відвідували студенти різних факультетів університету. Слухачі зазначали, що "вся система викладання вела не до зручності запам'ято­вування, а до збудження думки". Популярності лекцій сприяло й те, що вони ґрунтувалися на місцевому, українському мате­ріалі, були насичені відомостями з фольклору та етнографії. Свої успіхи в науці та педагогічній діяльності О.Потебня пояснював у листі до видатного чеського філолога А.Патері: "Обставини мого життя зумовили те, що в наукових студіях вихідною точкою моєю, інколи помітною для інших, була малоросійська мова й малоросійська народна словесність. Якби ця вихідна точка і пов'язане з нею почуття не були мені при­таманні, і якби я виріс поза зв'язком з переказом, то, здається, навряд чи став би займатися наукою".

Свої мрії щодо розвитку української мови О.Потебня намагався втілити в життя шляхом створення недільних шкіл для дорослих з викладанням рідною мовою. З цією метою він склав буквар. Але царський уряд закрив недільні школи, а буквар заборонив.

За О.Потебнею, мовлення — це діяльність, процес, який утворює думку. Всі відношення людини до зовнішніх предме­тів зумовлені тим способом, яким ці предмети дані їй у мові. Розуміння О.Потебня розглядав як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприймання і тлумачення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і само­пізнання, показав історичний характер самопізнання, вираже­ний через ставлення до минулого і сучасного.

Отже, основним предметом дослідження в О.Потебні була мова як засіб спілкування між людьми, вироблений певним народом. Мовлення розглядалось ним як активний процес, що пояснює ставлення людини до навколишнього світу. О.По­тебня, досліджуючи зв'язок мовлення й думки, дійшов виснов­ку, що дійсність пізнається через слово — одиницю мовлення, що складається зі звукової частини, внутрішньої форми та зна­чення. Центральну роль у думці відіграє внутрішня форма слова, позначене й усвідомлене уявлення про якийсь предмет чи явище. О. Потебня вважав, що на першому етапі розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом — чуттєвим уявленням. Ускладнення внутрішньої форми слова приводить до появи поняття — узагальненого, абстрактного уявлення. О.Потебня висловив важливі думки про психологію народів, зокрема українського.

Іван Олексійович Сікорський (1842 - 1919) — україн­ський психолог, завідував кафедрою в Київському університеті св. Володимира. Йому належить велика кількість психологіч­них праць ("Душа людини" та ін.), що зберігаються в На­ціональній бібліотеці України ім. В.І.Вернадського. Після жовтневого перевороту роботи І.Сікорського не перевидава­лися.

І.Сікорський не мислив наукової психології поза фізіогномікою, мріяв створити енциклопедію "Загальна психологія з фізіогномікою". Фізіогноміка була провідним напрямом його досліджень. І.Сікорський вважав, що у виразі фізіономії відкривається таємниця індивіда. Фізіогноміку розглядав як природне і штучне явище, що характеризує вікові, статеві,
расові, виробничі та інші феномени. Фізіогноміка, на думку І.Сікорського, є передумовою для типології, на грунті якої можливий аналіз вчинку індивіда.           " ,

У трактуванні фізіогноміку І.Сікорський виходів із три­членного поділу людської психіки (розум, почуття та воля). Він вважав, що фізіогноміка дає змогу об'єднати різноманітні психологічні характеристики індивіда. При цьому І.Сікор­ський виходив із "принципового фізіогномічного факту", який полягає у визначенні "скороченої фізіогномічної формули". Адже в складні психічні акти, в експресію, тобто у зовнішню картину акту, входять не всі його ознаки, а лише деякі, інші випускаються і, таким чином, виходить скорочена фізіогно-мічна формула. Фізіогноміка, за І.Сікорським, є компромісом між внутрішнім і зовнішнім, який дає можливість здійснювати тонку комунікацію між особистостями.

І.Сікорський обстоював ідею всебічного розвитку підро­стаючої особистості, поєднання розвитку пізнавальних проце­сів з емоційними, бо "тільки осердечений розум забезпечує людині можливість розуміння того, що проходить поза нею. І того, що здійснюється в ній самій, в її інтелекті й морально­му розвитку". І.Сікорському належать важливі думки про виховання юнацтва.

Юліан Охорович (1850 - 1917) — український і польський психолог, автор праць "Про методи психологічних досліджень" (1869), "Майбутнє психології (1871), "Психологія медицини" (1916), "Психологія, педагогіка, етика" (1917) та ін.

Микола Миколайович Ланге (1858 - 1929) — український психолог, працював в одеських навчальних закладах і у пси­хологічній лабораторії В.Вундта. Йому належать праці "Меха

нізми уваги" (1891), "Душа дитини в перші роки життя" (1892) та ін. М.Лонге розробляв фізичну теорію уваги. Особливо популярними його психологічні ідеї були у 20-30-х роках. Ма­гістерська дисертація М.Ланге присвячена історії моральних ідей XIX ст., а докторська — "Психологічні дослідження" (1893) — проблемам експериментального методу у психології. В Україні (в Одесі) створив одну з перших у Російській імперії психологічну лабораторію, заснував філософське товариство. За проектом М.Ланге 1904 р. в Одесі були відкриті вищі жіночі курси, де він працював директором.

У своїх працях М.Ланге дотримувався еволюційного підхо­ду при аналізі психічних явищ, а психіку людини розглядав як суспільний та історичний продукт. М.Ланге був і психологом-експериментатором, і психологом-теоретиком. Підготував працю "Критичні основи психології". Йому належать важливі положення про розвиток перцепції, уваги і моторики у дітей.

М.Ланге рекомендував С.Л.Рубінштейна на посаду про­фесора, вказавши на його ґрунтовне науково-психологічне мислення. Праці М.Ланге, а також дослідження О.О.Потебні, О.М.Василовського утворили в Україні цілу школу психології творчості.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) (189.4 - 1920) — український письменник, висловив ряд важливих положень про зв'язок мови з "духом або душею", вищими почуттями людини.. "... Наша мова тож і є одежа нашого духу... Яскравий вираз всього того, що нас виражає, що ми почуваємо, про що ми думаємо-гадаємо. Того, що ми всі звемо духом або душею".

Володимир Іванович Вернадський (1863 - 1945) — видатний учений, перший президент АН України. Ідеї В.Вернадського пов'язані з утвердженням культурологічного принципу в історії та теорії психології. В.Вернадський обґрунтував положення про взаємовідношення філософії та природничої науки. Йдеться насамперед про філософські антецеденти (від лат. — перший член імплікації, імплікація — логічна операція, за допомогою якої з двох виразів утворюється умовне висловлю­вання "якщо..., то...") в становленні наукових ідей, а також про одночасне бачення світу з різних позицій.

В. Вернадський високо оцінював роль психологічних знань у загальнонауковому русі. Він зауважував, що незалежною нау­ковою галуззю стає й психологія, в якій велику роль відіграють внутрішній досвід, міркування про самого себе. В.Вернадський вважав, що психологія має зробити вагомий внесок у сцієнтизм, тобто у всебічне охоплення наукою всіх аспектів буття.

Георгій Іванович Челпаиов (1862 - 1936) — керівник ство­реного в Київському університеті у 1897 р. психологічного семінару. На цьому семінарі психічні процеси досліджувались у лабораторних умовах. Вищі розумові процеси вивчалися на основі експериментального самоспостереження. Г.Челпанов розвивав ідеї Г.Сковороди та інших мислителів про самоспо­стереження. За Г.Челпановим, самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допоміжну роль. (Деякі прилади з лабораторії Челпанова в післявоєнні роки знаходились на кафедрі психології Київсько­го педагогічного інституту.)

Г.Челпанов написав підручник з психології для гімназій, був автором численних статей і рецензій. Йому належать праці "Про постановку викладання психології в середній школі" (1906), "Про становище психології в російських університетах" (1912). Він вважав, що в гімназіях слід викладати переважно теоретичний курс.

Г.Челпанов висловив оригінальні думки про зв'язок вчинку з вольовим актом та моральним характером людини, важ­ливі ідеї з проблем "психології народів" та її складових — розвитку мови, художньої діяльності людей тощо.

Г.Челпанов вважав, що завдання виховання "полягає у розвитку вищих духовних здібностей. Воля, моральні почут­тя, естетичне і релігійне почуття, вищі мислительні здібності становлять кінцеву мету виховання". Розвиток окремих здіб­ностей (хороша пам'ять, швидка реакція тощо), зазначав він, ще не свідчить про обдарованість, талант людини.

Яків Феофанович Чепіга (Зеленкевич) (1875 - 1938) — український психолог і педагог, автор багатьох праць із психо­логії та педагогіки, з питань українського національного відродження, розвитку української національної школи, психо-лого-педагогічної думки в Україні. Автор праць "Ґрунтовні принципи нормальної школи" (1910), "Педологія, або наука про виховання" (1911), "Народний учитель і національне пи­тання" (1912), "Вільна школа, її ідеї і здійснення їх в практиці" (1912), "Моральне навіювання в справі виховання" (1910), "Проект української школи" (1913), "Страх і кара і їх вплив на

характер і волю дитини" (1912), "Брехливість у справі ви­ховання" (1912), "Самовиховання вчителя" (1913), "Розмови про виховання дитини" (1924), робіт із проблем розвитку рухової активності підростаючої особистості, зв'язку уваги з розумовим розвитком дитини тощо. Я.Чепіга створив підручники з мови, арифметики, читання для українських шкіл.

Микола Олександрович Бердяєв (1874 - 1948) — російський і український мислитель, народився в Києві, де певний час працював. У молодості захоплювався марксизмом, належав до "легальних марксистів", але скоро став ідейним противником марксизму і комунізму. У 1922 р. був висланий за кордон, кри­тикував антигуманну політику російських комуністів. М.Бер­дяєв наголошував, що хоч теорія К.Маркса містить елементи гуманності, все ж у ній людина розглядається як засіб для досягнення абстрактної мети. "Це положення набувало для російських комуністів дедалі більшого значення, особливо після жовтневих подій..."

М.Бердяєву належать праці з філософії, де порушуються пролблеми психології творчості людини. У Парижі він засну­вав філософський журнал "Путь", який виходив з 1925 до 1940 р. М.Бердяєв стверджував, що людина протистоїть світові як самостійна творча сила. "Творчий інстинкт людини є безко­рисливим інстинктом, у ньому людина забуває себе, виходить із себе. Наукове відкриття, технічний винахід, творчість худож­ника, творчість суспільна можуть бути потрібними для інших і використані для утилітарної мети, але саме той, хто творить, є безкорисливим і позбавленим себе. В цьому суть творчої психології". Творчість мислитель розглядав у контексті гроїчності людини, її уявлення про героїчне. Героїчне сприймається як щось недосяжне або притаманне небагатьом, "аристокра­тичне". До нього людина може йти все життя і не досягнути його. На думку М.Бердяєва, у творчості є початковий творчий акт, коли вона ніби стоїть перед обличчям Божим, і є вторин­ний творчий акт, коли вона ніби стоїть перед обличчям усього світу. Є первинна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, уявляється живописний образ чи образ космічний, внутрішнє, не сформоване ще відкриття або винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не втілений. У цьому творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще самореалізацією у світі та для людей. Якщо мені дано пізнання, то пізнання це передусім моє внутрішнє пізнання, ще не відоме світові і не виражене для світу, сокровенне. Згідно з положеннями М.Бердяєва, творче ставлен­ня до життя є не право, а обов'язок людини, її моральний імператив, всезагальна цінність.

М.Бердяєв зазначав, що глибинна суть осмислення люди­ною світу та власного "Я" полягає в тому, що смисл речей "від­кривається не входженням їх у людину при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю людини". При розгляді волі людини М.Бердяєв виходив з того, що світ панування необ­хідності, детермінації із зовні, пригнічення індивідуального, особистого загальним, заперечення свободи, — це світ, у якому знищується оригінальність особистості. Звідси свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю, припинити жити відповідно до зовнішніх принципів і вийти за межі себе, щоб вибирати себе, бути самим собою і нести відповідальність за свій вибір перед самим собою. На підставі цих міркувань мислитель розглядав проблему вчинку людини, пов'язуючи його з таємницею свободи, яка не виводиться з буття.

М.Бердяєв писав, що "свобода не є легенькою, як гадають її вороги, що зводять на неї наклеп, свобода важка, вона завжди тягар. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити собі життя". Багато людей не люблять свободи, не готові до неї. Для того щоб люди прагнули до свободи, їх свідомість слід підняти до аристократичності. "Свобода є моя незалежність і визначуваність моєї особистості зсередини, і свободою є моя творча сила..." М.Бердяєву належать оригінальні думки про почуття, зокрема про різні види любові.

Вже в еміграції він глибоко проаналізував антигуманізм як явище позанаціональне. Констатуючи кризу європейського гу­манізму в першій половині XX ст., М.Бердяєв передбачав наступ антигуманної епохи. На його думку, внаслідок внутріш­ньої діалектики гуманізм перетворився на антигуманізм.

Олександр Федорович Лазурський (1874 - 1917) — росій­ський і український психолог, лікар. Народився в Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький). У 1900 р. захистив дисерта­цію на тему "Про вплив м'язових рухів на черепно-мозковій кровообіг". Крім медицини, О.Лазурського надзвичайно ціка­вили проблеми психології. В період дворічного наукового відрядження його інтереси реалізуються у Берліні, Лейпцизі,

Гейдельберзі, Празі, Парижі. Маючи науковий ступінь, він як студент брав участь у практичних заняттях, які проводили Вундт, Крапелін та ін.

У 1906 р. вийшла праця О.Лазурського "Нариси науки про характер". О.Лазурський дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив "характерологію" — психологічну концеп­цію індивідуальних відмінностей. Він виділяв у психіці дві сфери: 1) ендопсихіку, яка включає темперамент, характер та інші психофізіологічні особливості; 2) екзопсихіку як систему ставлень особистості до навколишнього світу. На цих засадах будувалася система класифікації особистості. О.Лазурський започаткував концепцію ставлення особистості, яку далі розробляли В.М'ясищев та інші психологи.

О.Лазурський — один із найвидатніших представників емпіричної психології. Він розробив метод психологічного дослідження — "природний" експеримент. Запропонований уперше в 1910 р. (на першому Всеросійському з'їзді з експери­ментальної педагогіки), цей метод набув широкої популярності, використовується в сучасних психологічних і педагогічних дослідженнях. О.Лазурський розглядав "природний" експери­мент як проміжну форму між спостереженням та експери­ментом. Він проводиться не в лабораторії, а за звичайних життєвих умов, за яких відбувається навчальна чи інша діяль­ність обстежуваного. Вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим. Дослідження здійснюється згідно з підібраними умовами, що відповідають меті дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх порядку та послідовності без втручання експериментатора. Подальше вдосконалення природного експерименту йшло в напрямі наближення його до чіткості лабораторного експерименту та природної невимушеності.

Павло Іванович Ковалевський (1849 - 1923) — український і російський психолог, лікар. Після закінчення Харківського університету працював у відділенні душевнохворих Харків­ської земської лікарні. Пізніше був доцентом кафедри психо­логії й терапії в Харківському університеті. Згодом працював у Варшаві й Петербурзі. Крім психології і психіатрії, цікавився історією. Написав низку праць. Для психологів, педагогів та соціологів становлять інтерес його праці, присвячені життю і діяльності історичних осіб (Іван Грозний, Петро І, Наполеон, Жанна д'Арк та ін.).

У своїх працях П.Ковалевський виходив з того, що душевне здоров'я або нездоров'я людей залежить від спадковості та умов життя, а спадковість зумовлює схильність до певних хвороб, а не самі хвороби. Він досить детально описує неврастенію, параною. Параноїк не відрізняє пережитого від вигаданого, що зумовлює його безглузді дії.

Виходячи зі своєї концепції, П.Ковалевський аналізує дії історичних осіб. Наприклад, на його думку, Іван Грозний успадкував схильність до психічних хвороб. П.Ковалевський розглядає страхітливі походи Івана Грозного на Казань, Твер, Новгород і доходить висновку, що "такі лиходійства міг чинити тільки параноїк".

Григорій Ващенко (1878 - 1967) — український педагог і психолог, автор праць із проблем розвитку емоційно-вольової сфери людини, її виховання, питань ідеалу й умов його вихо­вання, духовних цінностей людини.

В'ячеслав Казимировим Липинський (1882 - 1931) — україн­ський письменник, філософ, психолог. Дослідник проблем долі людини, її творчої праці, совісті, зв'язку вищих почуттів із традиціями українського народу.

Іван Іванович Огієнко (1882 - 1972) — український учений-філолог, педагог, психолог і церковно-громадянський діяч. Досліджував історію культури, мови, церкви. Автор підручників, навчальних посібників, досліджень з історії роз­витку уявлень про душу, з проблем мови свідомості й само­свідомості тощо "...Рідна мова, — писав він, — найголовніший грунт, на якім духовно зростає й цвіте нація, рідномовна по­літика... Знання рідномовних обов'язків сильно підносять національну свідомість".

Степан Балей (1885 - 1952) — український психолог, автор праць "З психології творчості Шевченка" (1916), "Психологія підліткового віку" (1931) "Характерологія і психологія дітей і молоді" (1946), "Дорогою самопізнання" (1947), "Вступ до сучасної психології" (1961) та ін.
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Завантажети файли

Copyright MyCorp © 2024