2.3. Тенденції розвитку психологічної думки після жовтневого перевороту 1917 р.
Ставлення радянської влади, точніше панівної ідеології, врешті керівників СРСР до психологічної та близьких їй наук — педагогіки, педології тощо — не було однозначним. З одного боку, радянські керівники сприяли розширенню відповідних кафедр, лабораторій та інститутів, оскільки покладали на психологію і педагогіку завдання формувати людину комуністичного майбутнього, виховувати підростаюче покоління у комуністичному дусі. З іншого боку, ці науки перебували під пильним наглядом офіційних ідеологів. І якщо вони вбачали неузгодженість окремих наукових психологічних висновків з їх суб'єктивним розумінням основоположних ідей марксизму-ленінізму, то до психологів, педологів і педагогів застосовувалися різноманітні заходи — аж до репресивних.
Розглянемо загальні тенденції в розвитку радянської психологічної науки, одним з відгалужень якої була українська психологія. Спершу зауважимо, що велике значення для розвитку психологічної науки в цей період мало прихильне ставлення офіційних ідеологів до творчої спадщини Гегеля. Це дало змогу провідним психологам творчо, використати ідеї Гегеля при розробці психологічних проблем (Л.С.Виготський спирався на теорію про культурно-історичну природу людської психіки, Д.Б.Ельконін — на вчення про провідні види діяльності тощо. Див. працю Гегеля "Феноменологія духу" та ін.).
У переджовтневий період і в перші пожовтневі роки у психології існувало кілька провідних напрямів. Три з них суттєво впливали на психологію:
1)ідеалістичні погляди (М.Лосський, С.Франк та ін.) — невдовзі були повністю відкинуті радянською ідеологією;
2)експериментальна психологія з її опорою переважно на "суб'єктивну психологію" — представники цього напряму намагалися зайняти нейтральну позицію у боротьбі офіційної ідеології з ідеалістичною психологією, очевидно, сподіваючись "вижити" в умовах нового режиму (Г.І.Челпанов, А.П.Нечаєв та ін.);
3)фізіологічний напрям, до якого належав і В.М.Бехтерєв, — його представники прагнули замінити психологію рефлексологією. Спочатку офіційні ідеологи підтримували цей напрям, утім їхні сподівання поєднати його з діалектичним матеріалізмом та з марксизмом-ленінізмом виявилися марними. Тоді на рефлексологію обрушилася офіційна критика.
Отже, жоден із названих трьох напрямів у психології не влаштовував нову владу. Потрібна була ідеологічно витримана альтернатива. Тоді на арену психологічної науки вийшов К.М.Корнілов (1879 - 1957). У 1921 р. він опублікував книгу "Вчення про реакції людини", а в 1923 р. зробив доповідь "Психологія і марксизм", яка привернула увагу офіційних ідеологів. У цій доповіді й особливо в наступних публікаціях К.Корнілов намагався продемонструвати дію законів матеріалістичної діалектики у психічних процесах. Він стверджував, що психічні процеси об'єктивно ніби є особливим виявом єдиної форми фізичної енергії, а психологія — лише частина фізики. Навіть ортодоксальні марксисти-ленінці переконалися, що намагання К.Корнілова пояснити психічні явища з погляду діалектичного матеріалізму примітивні й дискредитують офіційну ідеологію марксизму-ленінізму. Тому влада категорично відмовилася від послуг Корнілова.
Після невдалих спроб К.Корнілова офіційні ідеологи звернули увагу на П.П.Блонського, вважаючи, що він зможе побудувати психологічну науку на засадах марксизму. Відповідну програму П.Блонський сформулював у працях "Радянська наука", "Нариси наукової психології". Проте невдовзі П.Блонського обвинуватили в тому, що він прямолінійно поєднував психічні явища з біологічними, фізіологічними, морфологічними.
У 20-х роках офіційна ідеологія прихильно ставилася, щоправда, недовго, до психології З.Фрейда. Наприклад, Б.Биховський писав, що "психоаналіз здебільшого притаманний принципам діалектичного матеріалізму". Психолог О.Р.Лурія тоді вважав, що теорія З.Фрейда близька до теорії К.Маркса. Аналогічні думки висловлювали деякі партійні лідери того часу. Наприклад, Л.Троцького в теорії З.Фрейда захоплювали положення про інстинкт, пов'язаний із прагненням до смерті. Адже цю тезу можна було використати, щоб спрямувати "безхвостих мавп" (так він зневажливо називав бійців Червоної Армії) на смерть в ім'я світової революції.
У тогочасній філософії та соціології робилися спроби поєднати фрейдизм із марксизмом. Так, представники "фрейдомарксизму" (В.Райх, Г.Маркузе та ін.) вважали, що світова пролетарська революція має знищити й капіталістичні сексуальні обмеження. Ці ідеї знаходили прихильників серед частини студентів, люмпен-пролетаріату. У Радянському Союзі, зокрема в Україні, почали друкуватись праці, що розвивали ідеї З.Фрейда. Але невдовзі праці З.Фрейда почали критикуватись і вилучатись з бібліотек, а психологи, які поділяли ідеї психоаналізу, зазнавали репресій. Наприклад, український психолог М.Р.Богуш чимало потерпів за працю, в якій гсихологія письменників розглядалася у психоаналітичному аспекті. А після того, як З.Фрейд відкрито виступив проти комуністичних ідей, фрейдизм був оголошений ворожим ученням, а його прихильників віднесено до ворогів радянської влади.
В історії світової психології кінець 20-х років позначений великою популярністю ідей гештальтпсихології та біхевіоризму У 30-ті роки ці ідеї занепадають, і головною психологічною категорією стає поняття "свідомість". Воно було взяте на озброєння і радянськими психологами, підтримане офіційними ідеологами, оскільки в часи індустріалізації, колективізації тощо партії необхідно було підкреслювати вольові зусилля особистості. Так прийшли до висновку, що свідомість, яка виводилася з "ленінської теорії відображення", відіграє важливу роль не тільки у пізнанні, а й у соціальних перетвореннях світу на шляху до комунізму. В цей час рефлексологія втрачає свої позиції у психології та педагогіці. Для психологів відкрилася можливість здійснювати теоретичний і експериментальний пошук у вивченні свідомості людини та її практичної діяльності.
Проте психологи і педагоги зазнали нового удару з боку представників офіційної ідеології. Маємо на увазі постанову ЦК ВКП(б) 1936 р. про викривлення в системі народної освіти. Після жовтневого перевороту більшовики намагалися використати педологію для реалізації комуністичних ідей у навчанні й соціальному вихованні. Так, у "Декларації Народного комісаріату освіти УРСР про соціальне виховання дітей" від 1.07.1920 р. проголошувалося, що "педологічна наука, спираючись на висновки соціології про розпад родини в епоху капіталізму, через своїх кращих представників висунула нову проблему виховання". Майже до початку 20-х років педегогами була відкрита "зелена вулиця" в освіті (збільшувалася кількість кафедр, лабораторій і відповідно — кількість підготовлених у навчальних закладах педологів). Ще в офіційних партійних виданнях 1928 - 1930 pp. можна прочитати схвальні оцінки, дані педологам. Чому ж у такому разі 1936 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б), якою була заборонена у межах усієї країни педологічна наука? Існує чимало версій з цього приводу. Щоб дати відповідь на це питання, слід проаналізувати стан справ у країні загалом, і, зокрема, в освіті. Цей період ознаменований штучним голодом в України й на Кубані — регіонах з великою кількістю населення, колективізацією та індустріалізацією, що супроводжувалися переміщенням населення. Все це справляло вплив на освіту. Адже в голодних селах, містах школи не могли "нормально функціонувати. Учні переводилися з класу в клас, не маючи достатніх знань і з відставанням у розвитку. В 1934 р. економічна ситуація в країні дещо поліпшилася порівняно з 1931 - 1933 pp. Відновили свою активність і педологи. Як науковці, вони більш-менш адекватно оцінювали розвиток учнів на основі тестів та інших методик. Результати їх досліджень показали, що багато дітей слід зарахувати у спеціальні школи. Почалася диференціація шкіл на зразкові, звичайні й спеціальні. До останніх довелося зараховувати велику кількість учнів, які в період 1931 - 1933 pp. не мали змоги нормально навчатись і розвиватись. Звичайно, ці висновки педологів не влаштовували владу, якій необхідно було втілювати в життя свої плані індустріалізації та нарощування військової могутності. Так педологи стали на заваді реалізації планів партії. Ідеологів почала турбувати й теоретична теза педологів про вплив середовища на розвиток особистості. Адже за офіційною ідеологією середовище в країні було найкращим. Схарактеризуємо окремих психологів цього періоду.
Павло Петрович Блонський (1884 - 1941) — психолог і педагог, вихованець Київського університету, працював переважно в Росії. В роботі "Нарис наукової психології" (1921) розглядав психологію як науку про поведінку живих істот. П.Блонському належить багато праць із педології, вікової психології. В роботах "Пам'ять і мислення", "Розвиток мислення школярів" він сформулював генетичну теорію пам'яті, згідно з якою види пам'яті відповідають етапам розвитку людства, близько підійшов до розуміння міжфункціональних зв'язків пам'яті й мислення. Важливий внесок зробив П.Блонський у вікову та педагогічну психологію. Ще на початку своєї наукової діяльності він висловив думку, що найбільш дійовим і плідним вихованням є те, яке спрямоване на власні сили виховуваної особистості, діє на неї не через зовнішні впливи, але, так би мовити, "зсередини".
У Москві П.Блонський написав роботу "Реформа науки" (1920), в якій відстоював думку про те, що психологія має бути біологічною наукою. її предмет, на його думку, — "поведінка живих істот". її методи — спостереження і експеримент, які можуть дати найточніші результати, тобто дадуть змогу формалізувати види поведінки. Проте на думку П.Блонського, психологія має бути і соціальною наукою. Вивчати психіку необхідно в генетичному, динамічному плані. Психологія має стати генетичною психологією. На наш погляд, експериментальні дослідження П.Блонського і теоретичні висновки, що базуються на них, ще недостатньо вивчені й оцінені психологами та педагогами.
Антон Семенович Макаренко (1888 - 1939) — український педагог. З 1920 р. розпочав роботу в колонії безпритульних дітей, з 1928 р. — в комуні в системі НКВС УРСР. З 1935 р. — заступник начальника відділу дитячих трудових колоній НКВС УРСР. Починаючи з 30-х років А.Макаренко багато займався творчою і літературною роботою. В 1937 р. переїхав до Москви, де узагальнив свої педагогічні праці.
А.Макаренко зробив вагомий внесок не тільки в педагогіку, а й у педагогічну, дитячу та соціальну психологію. Обґрунтував концепцію формування особистості в колективі, взаємини членів якого розглядав як стосунки "відповідальної залежності". А.Макаренко досліджував мотиваційну сферу особистості, механізми формування її цілісних якостей. При цьому основну роль у цих механізмах він відводив колективу.
Степан Андрійович Ананьїн (1872 - 1942) — український психолог і педагог, дістав юридичну та історико-філологічну освіту в Харківському та Київському університетах, працював викладачем Київського університету, захистив у 1915 р. дисертацію на тему "Інтерес за вченнями сучасної психології та педагогіки". В цій роботі розглядав інтерес як ціль і засіб виховання тощо. Близько підійшов до розуміння структури інтересу. Пізніше працював у Київському інституті народної освіти. Автор праць "Дитячі ідеалі" (1911), "Педагогічний словник-довідник" у двох частинах (1910), "Нариси з педагогіки середньої школи (1914), "Трудове виховання, його минуле і сучасне" (1924), "Екскурсійний метод викладання" (1922),
"Естетичне виховання" (1922), "Трудове виховання, його минуле і теперішнє" (1924).
Сергій Леонідович Рубінштейн (1889 - 1960) — український і російський психолог і філософ, працював в Одесі, потім переїхав до Ленінграда і Москви. Здійснив філософсько-психологічний аналіз природи психіки, вирізнивши у ній онтологічний (що розкриває суть буття) і гносеологічний (пізнавальний) аспекти. На думку С.Рубінштейна, з онтологічного погляду психічні явища є матеріальними — реально існуючими, тоді як із гносеологічної — ідеальними, похідними від матеріальних явищ. С.Рубінштейн розглядав психічні явища в контексті відношення суб'єкта (носія практичної та пізнавальної активності) й об'єкта (предмета цієї активності). За С.Рубінштейном, така активність має характер діяльності, в процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб.
|
