2.4. Харківська школа (1917 - 1941)
За даними дослідження Г.Г.Петренко та інших, у Харкові ще на початку XX ст. послідовниками О.О.Потебні була започаткована школа психологічної творчості. Результати її роботи узагальнено у восьмитомному виданні "Питання теорії психології і творчості" (1907 - 1923). У Харкові була створена Міцна українська педагогічна школа, заснована В.П.Протопоповим, І.О.Соколянським, О.С.Заслужним. Тут досліджувались проблеми поведінки людини і колективу, здібностей, шкільної успішності учнів тощо. Харківська психологічна школа виникла на початку 30-х років, коли у Всеукраїнській психоневрологічній академії був створений сектор психології. Тут працювали Л.І.Божович, П.Я.Гальпе-рін, О.В.Запорожець, П.І.Зінченко, О.М.Леонтьєв, Г.Д.Луков, О.Р.Лурія, В.В.Містюк, О.О.Хоменко та ін. Згодом до цієї потужної наукової групи увійшли В.І.Аснін, Д.М.Арановська, Ф.В.Басін, Т.О.Гіневська, О.В.Гордон, О.М.Концева, Г.В.Ма-зуренко, Т.І.Титаренко та ін. Ці психологи виявили співвідношення мовлення і практичного інтелекту, мислення, зв'язки теоретичної і практичної діяльності, сприймання, пам'яті тощо.
Лев Семенович Виготський (1896 - 1934) — психолог, розпочав свою наукову діяльність в Україні. Так, 1929 р. у Харкові написав працю з проблем військової психології. Психологічні ідеї Л.Виготського справили великий вплив на радянську психологічну і педагогічну думку.
Л.Виготський, спираючись на ранні праці К.Маркса й особливо на ідеї Гегеля (зокрема його роботу "Феноменологія духу", де викладено вчення про прояви свідомості в історичному процесі, зміни її форм), вдався до спроби дати в узагальненому вигляді історію людського духу, показав шлях розвитку культури як єдності індивідуального пізнання і духовного поступу людства.
Л.Виготський розробив учення про розвиток психічних функцій у процесі опосередкованого спілкування й освоєння індивідуумом цінностей культури. Культурні знаки, насамперед знаки мови, служать своєрідним засобом, завдяки якому суб'єкт, впливаючи на іншого, формує власний зовнішній світ. Основними його одиницями є значення, тобто узагальнення, когнітивні складові свідомості та мотиваційні компоненти. Психічні функції, які даються природою, перетворюються у функції вищого рівня розвитку. Л.Виготському належить ідея "зони найближчого розвитку".
Олександр Володимирович Запорожець (1905 - 1981) — український і російський психолог, розпочав свою наукову діяльність у Харкові. Проте репресії, спрямовані проти української інтелігенції, не дали змоги О.Запорожцю працювати в Україні, і в 1939 р. він переїхав до Москви.
О. Запорожець розробляв загальнопсихологічну теорію діяльності в генетичному аспекті, розкрив роль практичних дій у генезі сприймання, мислення та інших пізнавальних процесів. Йому належать праці з теорії емоцій як особливої ланки регуляції діяльності. Наукові інтереси О.Запорожця стосувалися психічного розвитку дитини, її виховання і навчання. Його ідеї лягли в основу дошкільної психології й педагогіки.
Іван Панасович Соколянський (1889 - 1960) — український психолог і дефектолог. У 1910 р. працював викладачем Олександрійського педучилища для глухонімих (Запорізька губернія). Після жовтневих подій працював у Наркоматі освіти УРСР, брав активну участь у створенні Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР (1926) та Науково-дослідного інституту дефектології (1930). Раніше, 1923 p., у Харкові створив відділ сліпоглухонімих при педагогічній лабораторії. І.Соколянський досліджував теоретичні питання навчання і виховання сліпоглухонімих дітей, розробив ланцюгову методику їх навчання.
Крім проблем дефектології, розробляв основні проблеми вчення про поведінку (1931). Попереджав, що педагогіці загрожує небезпека вульгаризації, коли за неї беруться зоотехніки, ветеринари і медики, коли в педагогіці панує засилля "рефлексологічної макулатури".
Офіційні ідеологи в ті часи вважали, що у вихованні "нової людини" педагогіка, педологія і психологія мають орієнтуватися на дитячі будинки. Сім'ю вони проголошували осереддям дрібнобуржуазної, міщанської ідеології. І.П.Соколянський сміливо виступав проти таких поглядів, обстоюючи сім'ю як осередок виховання, "батьківську педагогіку" тощо. Влада вдалася до випробуваних заходів: спочатку вчений мусив визнати свої "помилки і збочення", а 1938 року І.Соколянського було заарештовано.
Змушений переїхати до Москви, І.Соколянський з 1941 р. завідував там лабораторією сліпоглухонімих дітей. Він був одним із перших вихователів О.І.Скороходової, котра досягла високого рівня розвитку, досконало оволоділа російською та українською мовами, дістала науковий ступінь кандидата наук.
І.А.Хаїт був директором НДІП (1933 р.) і водночас заступником наркома освіти УРСР. Досить красномовні самі назви його доповідей і статей: "За більшовицьку розчистку на фронті педагогічної теорії", "Зірвати маску з так званої "харківської педагогічної школи". Харківську педагогічну школу він називав "рідною сестрою педагогічних шкіл німецького, українського, італійського та інших фашизмів". Новий директор завдав удару педагогам і психологам. Залишених на роботі (О.Г.Дзеверін, А.І.Гендрихівська, М.М.Миронов та ін.) він спонукав до написання статей, що розвінчували Харківську педагогічну школу. Така "наукова робота" тривала й наступними роками. Всі вказівки реалізував на практиці вже новий директор НДІПУ — Й.Ліпман. Почалися репресії щодо науковців Харківського науково-дослідного інституту педагогіки. Таке цькування призвело до того, що цей науковий осередок майже перестав існувати, а нерепресовані його науковці перейшли працювати до інших установ. Чимало вчених виїхало з України до Росії. Отже, і таким способом імперія знекровлювала інтелект України. (До речі, деякі із згаданих критиків пізніше переглянули свої позиції. Наприклад, О.Дзеверін різко виступав проти репресій, які чинились в Україні в 70-х роках.)
Олександр Романович Лурія (1902 - 1977) — російський і український психолог, у Харкові проводив дослідження у галузі генетичної психології, вивчав роль генетичних і соціальних факторів у розвитку психіки. Йому належать роботи з проблем історії розвитку пізнавальних процесів, мозкової локалізації вищих психічних функцій, методів нейропсихологічної діагностики, нейропсихології пам'яті, нейролінгвістики тощо.
Олександр Миколайович Леонтьєв (1903 - 1979) — відомий психолог, який певний час одночасно працював у Харкові й Москві. В Харкові під його керівництвом і за активної участі
О.В.Запорожця, П.І.Зінченка, П.Я.Гальперіна та інших психологів провадилися дослідження психічного розвитку дітей. Усі ці дослідження були об'єднані загальнотеоретичною позицією,
згідно з якою психічні процеси нерозривно пов'язані з практичною діяльністю людини. Особливе місце надавалося мотивам діяльності, зокрема їх впливу на особливості та продуктивність розвитку психічних процесів у дитини. Теоретичним підґрунтям
вчення про діяльність прислужилися позиції Гегеля і ранні ідеї К.Маркса щодо мотивів і операцій як структурних елементів діяльності. Теоретичні й експериментальні роботи, виконані у Харкові, справили значний вплив на подальший розвиток психологічних досліджень у Радянському Союзі.
Оцінка внеску О.Леонтьєва у психолого-педагогічну думку потребує спеціального дослідження. Слід зважати на те, що О.Леонтьєв працював під час "великого терору" щодо інтелігенції України. Харківська школа, очолювана О.Леонтьєвим, припинила свою діяльність. Частину її учасників було репресовано, деякі виїхали з України (О.Запорожець, П.Гальперін, І.Божович та ін.), і тільки невелика частина залишилась в Україні. Пізніше з неї виросла основана П.І.Зінченком потужна творча група, яка успішно розробляла психологічні проблеми, і насамперед проблеми пам'яті. Учні П.Зінченка продовжують працювати над цією проблемою.
Після згаданих репресій О.Леонтьєв став найбільш войовничим серед психологів провідником марксизму. Багато його публікацій містять гостру критику поглядів західноєвропейських і американських психологів. О.Леонтьєв надзвичайно негативно ставився до використання тестів на інтелект. Останніми роками погляди О.Леонтьєва цілком відповідали офіційній концепції виховання "нової радянської людини".
Лідія Іллівна Божович (1908 - 1981) — український і російський психолог, автор численних праць із педагогічної та дитячої психології. Л.Божович вивчала пізнавальні інтереси школярів, здійснювала диференційний підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності та їх зв'язку з соціальними мотивами. В її працях описані новоутворення у розвитку особистості.
Л.Божович належать роботи, де аналізуються особисті конфлікти дітей. Вона здійснила експериментальне дослідження функції самооцінки, ідеалів, мотивів та потреб дитини, природи і шляхів формування стійкості особистості ("Особистість і її формування у дитячому віці" (1968)). Л.Божович навчалась і працювала у Харкові, була вихованкою Харківської школи, очолюваної О.Леонтьєвим. З посиленням репресій переїхала до Москви.
Петро Якович Гальперін (1902 - 1989) — російський і український психолог. Розпочинав свою наукову діяльність в Україні, мав зв'язок з відомою Харківською школою. Після гонінь на інтелігенцію України переїхав до Москви. П.Гальперін — автор концепції поетапного формування розумової діяльності.
Данило Борисович Ельконін (1904 - 1984) — російський і український психолог, народився в Полтаві, працював в Україні, а потім переїхав до Москви. Творчо переосмислив положення Гегеля про розвиток психіки в індивіда і здійснив періодизацію психічного розвитку дітей, основану на понятті "провідна діяльність". Спираючись на культурно-історичну концепцію, визначив роль гри в розвитку дитини, запропонував методику навчання дітей читання тощо.
Володимир Іванович Аснін (1904 - 1954) — український психолог, працював над проблемами волі, дисциплінованості та мотивів діяльності, рухових навичок тощо.
О.С.Залужний — український психолог і педагог. Йому належать праці про вплив оточення на шкільну успішність та загальний розвиток дитини (1929), соціальну спрямованість дітей шкільного віку (1930) та ін. О.Залужний був активним поборником експериментального вивчення розвитку дитини, але його педагогічні ідеї засуджувались офіційними ідеологами.
